Видатні професори

Володимир Овсійчук

1924 - 2016

Володимир Овсійчук, видатний український мистецтвознавець, митець і педагог, внесок якого у розвиток мистецької освіти та науки є важливою сторінкою історії Львівської національної академії мистецтв. Володимир Овсійчук залишив помітний слід у культурному та освітньому житті України, вплинувши на кілька поколінь художників і дослідників.

Володимир Овсійчук народився 28 липня 1924 року в селі Малий Скнит Славутського району Хмельницької області. 1941 року закінчив Славутську середню школу, а від лютого 1944 року був мобілізований на фронти Другої світової війни. Пройшовши з боями від Тернополя до Праги у складі полкової автоматної роти, 18 квітня 1945 р., за 20 днів до закінчення війни, був поранений. У 1947‒1952 роках навчався на історичному факультеті Львівського університету імені Івана Франка. Ще студентом Володимир Овсійчук почав працювати у Львівській картинній галереї, де тривалий час (1952–1979) займався науковою, реставраційною та експедиційною роботою, обіймав посаду завідувача відділу західноєвропейського мистецтва. 1966 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Львівський живопис XVI–XVIII ст.», а 1989 року ‒ докторську дисертацію на тему «Українське мистецтво другої половини XVI ‒ першої половини XVII ст.: гуманістичні та визвольні ідеї», отримав вчене звання професора. Від 1965 по 2015 рік працював у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (ЛАМ, ЛНАМ) на кафедрах академічного живопису і сакрального мистецтва, а від 1979 року поєднував цю діяльність з роботою у Львівському відділенні Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського (сьогодні ‒ Інститут народознавства НАН України).

Володимир Овсійчук активно сприяв розвитку мистецької освіти, розробляв авторські навчальні курси, писав підручники з історії українського мистецтва та іконографії, щедро ділився своїми знаннями зі студентами, ретельно підходячи до планування лекцій, які завжди мали широкий розголос. В академії у різний час викладав курси кольорознавства, історії мистецтва, іконографії, аналізу художнього твору, технології та живопису. Дослідник завжди приділяв особливу увагу формі та кольору як найхарактернішим властивостям сприйняття живописного твору.

Володимир Овсійчук значно вплинув на розвиток мистецького середовища Львова та України, особливо у сфері живопису та іконопису. Його учні сьогодні є відомими художниками, іконописцями та вченими. У мистецтвознавчому доробку дослідника ‒ сотні наукових праць, серед яких 22 монографії, живописні роботи, сотні врятованих і відреставрованих творів у Львівській картинній галереї, Ермітажі, Олеському замку, ханському палаці в Бахчисараї, інших музеях.

Наукові праці Володимира Овсійчука, присвячені українському мистецтву, стали важливим внеском у наукову спадщину країни і були відзначені високими державними нагородами: лауреат Державної премії України імені Т. Шевченка за монографії «Українське мистецтво другої половини XVI – першої половини XVII ст.» і «Майстри українського бароко», а також академічної премії імені І. Франка за монографію «Українське малярство X‒XVIII ст. Проблеми кольору». Плідна діяльність вченого і педагога відзначена почесним званням заслуженого діяча мистецтв України, орденами Ярослава Мудрого V і IV ступенів.

Вшановуючи його пам’ять, віддаємо шану великому вченому і педагогу, чия творчість і науковий доробок продовжують впливати на нові покоління митців і дослідників.

Детальніше з науковою спадщиною Володимира Овсійчука можна ознайомитися в електронному каталозі бібліотеки ЛНАМ за цим посиланням.

Данило Довбошинський

1924 - 2012

Творча кар'єра видатного живописця та педагога Данила Довбошинського нерозривно пов'язана з Львівською національною академією мистецтв. Його педагогічна майстерність і організаторський талант значною мірою визначали тут розвиток живопису.

Данило Довбошинський народився 27 липня 1924 року в селі Колки на Волині. Середню школу закінчив ще до початку війни, і вже тоді проявився його хист до малювання. У березні 1944 року, з просуванням фронтів Другої світової війни на захід, разом з батьком був мобілізований до армії у 52-й стрілецький полк. Після війни, у вересні 1945 року, влаштувався на посаду художника-декоратора і за сумісництвом ‒ актор у Волинському обласному музично-драматичному театрі.

У вересні 1946 року вступив до Львівського училища прикладного та декоративного мистецтва одразу на 4-й курс живописного відділення. У лютому 1947 року ‒ до новоствореного Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва на відділ монументально-декоративного живопису. Його вчителями були Роман Сельський, Микола Федюк, Йосип Бокшай, Михайло Ліщинер, а серед однокурсників — Карло Звіринський, Софія Караффа-Корбут, Володимир Патик, Дмитро Крвавич. Після закінчення інституту, за розподілом міністерства, Данило Довбошинський розпочав свою викладацьку діяльність у цьому ж навчальному закладі. 1959 року очолив кафедру монументально-декоративного живопису. Після ліквідації цієї кафедри, у 1960‒1974 рр. очолював кафедру живопису. 1963 року отримав звання доцента, на кафедрі живопису пропрацював до 1984 року. Після завершення викладацької кар’єри зосередився на творчій роботі, жив і працював у Луцьку. Відійшов у засвіти 8 серпня 2012 року. Похований у рідному селі Колки.

Художник Данило Довбошинський відомий своєю надзвичайною працьовитістю, залишив багату творчу спадщину, яка зберігається в музеях і приватних колекціях і в Україні, і за кордоном. У професійних колах митця завжди характеризували як виняткового колориста, талановитого портретиста та романтичного співця української природи.

Данило Довбошинський залишив великий слід у розвитку українського мистецтва та у творчій кар’єрі багатьох поколінь художників. Спадщина митця продовжує жити у творчості його учнів і послідовників, а пам'ять про нього є живою історією нашої академії.

Детальніше про спадщину Данила Довбошинського можна ознайомитися в електронному каталозі бібліотеки ЛНАМ за цим посиланням

Григорій Кудлаєнко

1949 – 2013

Григорій Кудлаєнко народився 1 березня 1949 р. у с. Кудлаї на Вінниччині. З побутового комплексу життя подільського роду виростала система діяльнісних пріоритетів, яка вивела його на тривалу творчу дорогу. Упродовж 1971-1976 років навчався на відділі художньої кераміки Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, переймаючи цінний досвід від іменитих скульпторів Дмитра Крвавича, Валентина Борисенка, Олександра Пилєва, живописця Данила Довбошинського, історика мистецтва Володимира Овсійчука. Кожен відіграв свою роль у здобутті ним якісних професійних навиків та розбудови естетичного світогляду.

Поява нового імені у львівській скульптурі 1970-х років супроводжувалася творчими ідеями, в яких форма і смисли були інспіровані внутрішніми порухами, а не підпорядковувалися якимсь загальникам професійної школи. Позначилося це на добірності символічної палітри, лаконічній, врівноваженій манері ліплення при розмаїтих образно-алегоричних композиційних рішеннях. З погляду методології Григорій Кудлаєнко обрав для себе осучаснену версію неокласичного наративу мистецтва. Його входження в діалог з досвідами української та світової класики скульптурної галузі відбувалося з особливою тактовністю. Теми його ранніх творів та ракурс інтерпретації героїв були позначені поетичною домінантою, про що свідчили смислові конструкти його композицій «Прозріння» (1977), «Настасія», «Сільський хлопчик» (1979), «Біля вікна», «Хлопчик з яблуком», «Двоє», «Біля моря», «Жінка, що пересіває зерно» (1983) та ін.

Східне Поділля – мала батьківщина скульптора – є рясно насиченим культурними артефактами регіоном. Саме на цій джерельній платформі автор розпочинав конструювати оригінальні пластичні метафори, що стали помітними професійними знахідками для молодшого покоління скульпторів Львова. З-поміж них вирізнялися «Рисувальник» (1978) і «Катерина Білокур» (1980) – твори, що доволі виразно маніфестували смисловий зв’язок між автором та глибинами етнонаціональної свідомості. Ця установка на алегоричну форму приносила нові й нові плоди в дальшій перспективі розвитку індивідуальної пластично-образної доктрини.

З кінця 1980-х років Григорій Кудлаєнко, закріплюючись на нових щаблях алегоричного мислення, виходить на нові теми. Скерованість уваги мистця ще більше концентруються навколо філософських аспектів гуманістичного вектора мистецтва. Так, з’явилася його оригінальна версія теми «Метаморфоз» Овідія, в якій мотив плинності життя та еволюції діяльнісних сенсів людини передана в особливій динаміці руху форм. Натомість один з чергових творів – «Блудний син» (1988) – побудований в структурі метафізичної образності. Статична композиція з лаконічно стилізованим рішенням постаті хлопчика, опертого на форму колеса, викликає багаті алюзії через ціннісну субстанцію християнства. Поза тим класична тема гармонії продовжувала перебувати в епіцентрі уваги скульптора. Поетично проникливий образ «Купальниці» (1990) та граціозний «Білий силует» (1991) суттєво поглибили авторську рецепцію античної спадщини та запропонували нові концептуальні можливості інтерпретації класики в сучасному мистецтві.

Творчу практику (в своїй робітні та під час проведення численних скульптурних симпозіумів) Григорій Кудлаєнко поєднував з педагогічною діяльністю – ще від 1978 року на посаді викладача ЛДІПДМ, а від 1996 року – доцента кафедри академічного рисунку Львівської національної академії мистецтв. В цих взаємодоповнюючих іпостасях художник збагачувався поглядами щодо значення виховної та ідейно-патріотичної місії мистецтва.

В 1990-х роках його творча програма закріплюється новими успіхами в синкретизмі духовно-ціннісних, філософічних та формалістичних складових. Це, зокрема, розкрилося у композиціях «Месія» (1993), «Торс Галатеї», «Три Грації» (1996), «Трійця», «Торс королеви» (1997) та ін. Ці твори, відлиті у матеріалі бронзи, стали черговою стадією розвитку концепції авторської пластики з ірраціональним («внутрішнім») метафоричним наповненням форми. Кожній композиції властива висока культура технічного виконання, лаконізм репрезентації кожної ідеї зокрема.

Упродовж 2000-х років, попри зрослу зайнятість у викладацькій діяльності, художник продовжив системну працю над скульптурою малих станкових форм. З’являються твори доволі відмінні за формально-образними рішеннями: «Медитація», «Двоє», «Водолій», «Відображення» та ін. Композиція «Ковчег Трипілля» (камінь, 2004) повертала мистця до традиційних основ творчості, в даному випадку до підходів кераміста, що природньо як для базової освіти автора. Фактично в кожній черговій спробі Григорія Кудлаєнка актуалізації класики відчувався баланс джерельних орієнтирів, а в ньому – і прискіпливе ставлення до формально-виражальних засобів. Скульптор не прагнув кількісних показників, його зусилля були скеровані до глибин, до коренів тих чи інших явищ мистецької культури минулого. Такий підхід сприяв переконливості структури образності його праць.

Станкова скульптура, а в останні роки життя – її малі форми – не були єдиною сферою творчої активності Григорія Кудлаєнка. Він охоче використовував кожну нагоду попрацювати в матеріалах каменю на скульптурних симпозіумах, як це було з Всеукраїнським скульптурним пленером «Камінь. Алегорія» у Тернополі наприкінці липня 2013 року, коли внаслідок серцевого нападу він відійшов у Вічність. Тоді, у спекотні дні, він творив свою останню алегорію, яка відповідала авторському творчому кредо – «Минуле і майбутнє».

Детальніше з науковою спадщиною Григорія Кудлаєнка можна ознайомитися в електронному каталозі бібліотеки ЛНАМ за цим посиланням.

Роман Яців. Посткласичні монологи. Погляд на скульптурну спадщину Григорія Кудлаєнка